Військовослужбовець Віталій Литвин третину свого життя провів на фронті. Він пішов воювати у 2014-му. А вже у червні 2022 року отримав звання Героя України й Золоту зірку – за особисту мужність і героїзм. Нині він – старший офіцер відділення розвідки бригади «Рубіж» Нацгвардії України. З перших днів великої війни він та його особовий склад знаходилися у Гостомелі Київської області. Тоді вони поставили перед собою задачу – протриматися будь-якою ціною хоча б 8 годин. Саме такого часу, на його думку, мало вистачити, аби дати змогу мобілізуватися країні. І цю задачу було виконано.
Герой України Віталій Литвин (позивний – «Десна»), який став гостем чергового випуску відеопроєкту Укрінформу «Командири нашої перемоги», розповів, що військовий фах для нього – це свідомий вибір за вимогою часу, поділився думками про те, яку трансформацію українська армія пройшла за десять років та як змінився ворог. Обговорили, звісно, й особливості роботи розвідника та тему мобілізації.
– Почнемо з позивного. Чому саме такий і що він для вас означає?
– З позивним усе доволі просто, тому що я родом із Десни. З населеного пункту Десна, ще його по-іншому називають 169-й навчальний центр Сухопутних військ України. І коли я прийшов у добровольчий батальйон у 2014 році, якось усі почали обирати позивні й просто особовий склад нашого підрозділу сам дав мені цей позивний. І потім я вже собі мабуть вигадував, чому цей позивний для мене особливий. І одна з таких версій моїх, яку я собі вигадав, – те, що я люблю річку Десна. І просто якось для мене це особливо…
– Офіцер, розвідник, командир. Військова професія для вас – це що? Мрія з дитинства чи свідомий вибір, чи врешті вимога часу, війна, що порушила всі плани?
– Військова професія для мене – це свідомий вибір за вимогою часу, я не мріяв стати військовим, у 2014 році все почалося. Це все почалося ще у 2013 році з Євромайдану, побиття студентів на Майдані, потім законів Януковича, які він приймав. Потім окупація Криму, окупація районів Луганської й Донецької областей і розуміння того, що мене може використати держава, тому що я молодий і здоровий. Я проживав у населеному пункті у військовому містечку, я розуміюся на озброєнні. Я в студентстві займався стрільбою. Я розуміюся на тактиці ведення боїв і розумів, що держава мене може використати як бойову одиницю на свою користь. І я був не проти цього, тому вступив до добровольчого батальйону. За вимогою часу зробив свідомий вибір вступити до лав Сил оборони України ще у 2014 році.
– От щодо розвідника, чому ви вирішили стати розвідником і чи кожен може опанувати цю справу?
– Думаю, що не кожен може опанувати цю справу. Це доволі таки складна військова спеціальність, яка вимагає загального розвитку, володіння багатьма зразками озброєння, уміння проводити аналіз подій, що відбуваються, і давати суху вижимку основної інформації з певної події, ситуації, яка відбувається. А як я став розвідником? Я взагалі не планував. Я спочатку потрапив у піхотний підрозділ, одну ротацію відбув у 2014-му в піхотному підрозділі й мені тоді запропонували опанувати таку професію – оператора безпілотного літального апарата. Ще у 2014 році я поїхав на ці курси. Тож я був оператором БПЛА ще до того, коли це стало мейнстрімом. Опанував цю професію. Потім нам в Івано-Франківську в одному з магазинів, які продавали іграшки на дистанційному керуванні й деяку цифрову продукцію, зібрали квадрокоптер – і ми виїхали вже працювати. І ще тоді, у мене є якесь далеке інтерв’ю з цього 2014-го – початку 2015 року, коли нам саме надали ці безпілотні системи. Я кажу, що це дуже важливо, тому що ми можемо виявляти ворога завчасно, можемо завдавати по ньому удару, коригувати артилерію, і це буде берегти життя наших військовослужбовців. У мене було таке розуміння ще у 2014 році. Потім на одній ротації ми виїхали. Літали-літали, допоки нам його підбили, після чого я виконував завдання з розвідки. І таким шляхом я пов’язав мабуть усю свою військову службу саме з розвідкою.
– Отже, якщо на даному етапі підсумувати, стати військовим у 2014 році був ваш свідомий вибір на вимогу часу. Але раніше, ви потім не замислювались, чи за цей час у вас були думки, що ви могли б займатися чимось іншим? Чи уявляєте ви себе кимось іншим, а не військовим?
– Ні. Я себе можу уявити, можете мені сказати будь-яку професію і я думаю, що її зможу опанувати. Але на даному етапі у нашій державі я себе не бачу ніким, окрім військового. Ми зараз пишемо всесвітню історію і це честь – служити в лавах Сил оборони та безпеки України. Займати якісь керівні посади це взагалі дуже престижно, це на мою суб’єктивну думку. І мабуть, якщо б не було війни в нашій країні, не мабуть, а 100% – я займався б чимось іншим, а не військовою справою. А з 2014 року по теперішній час, поки у нас є агресія з боку Російської Федерації і точиться війна з 2014 року, я себе не бачу ніким, крім військовослужбовця.
– Ви такий гнучкий, розказуєте, що можете опанувати будь-яку професію. Оця гнучкість – це та риса, яка має бути у розвідника, чи можливо ще якісь риси?
– Це одна з рис, яка має бути у розвідника. По-перше, це має бути певний рівень інтелекту, тим більше, коли зараз до нас заходить велика кількість західних зразків озброєння, такі як М-4, польські «Гроти», потім будь-яке чеське озброєння. Плюс у нас є радянське озброєння, плюс вітчизняного виробництва. Тобто, розвідник опановує все озброєння, яке є в підрозділі, плюс це все треба запам’ятати, потім вивчити зразки озброєння ворога, тактико-технічні характеристики. Наприклад, ось у мене в підрозділі всі люди проходили курси і я намагався, щоб вони займалися. Наприклад, до повномасштабного вторгнення ми виїжджали на полігон і всі у мене водили БТР, водили бронеавтомобілі, які були, стріляли з усіх зразків озброєння, які були в батальйоні. Кожен мав навчитися стріляти. У нас були БПЛА, кожен мав навчитися керувати просто квадрокоптером на примітивному рівні, тому що хтось може загинути – оператор БПЛА і треба виконувати далі завдання, і щоб особовий склад міг цим керувати, володіти. Я розумію, як цю техніку використовує ворог проти нас. І при плануванні якихось завдань я проводжу аналіз із розумінням тактико-технічних характеристик можливостей ворога і наших можливостей. Тому і розвідник, який виходив виконувати завдання, він бачить якусь ситуацію, якусь подію, яка відбувається, і він має правильно схарактеризувати і правильно проаналізувати.
– Щодо виконання завдань, чи були виходи у тил ворога на межі фолу, коли поверталися не всі?
– Такі завдання, на превеликий жаль, у нас були. Було таке завдання на Лиманській наступальній операції, коли ми вже поверталися. Саме на поверненні після нальоту на ворога, там дуже глибоко обходили на велику відстань, і вже при поверненні був по нас завданий авіаудар і 2 розвідники загинули. Також і на початку повномасштабного вторгнення були такі операції. 2 операції. Перша – це якраз була перша втрата нашого підрозділу. Це був Валерій Однороб: коли розвідувальна група висувалася для проведення розвідки переднього краю противника, його вбив снайпер. Була тяжка евакуація із застосуванням техніки і це була перша втрата мого підлеглого. І в подальшому також, на превеликий жаль, були втрати при виконанні завдань, тому що багато завдань були дуже складними, на які мало виділялося боєприпасів артилерійських для прикриття розвідувальної групи. Наприклад, коли проводили штурми артилерійської підготовки, тобто постійно треба було пересуватися, а це великі відстані, великий вогневий вплив ворога на розвідувальну групу. Після того, як ми, наприклад, робимо наліт, одразу масовані артилерійські обстріли відбуваються. Тобто, багато, багато різних складнощів, які супроводжують розвідників при виконанні завдання.
При виконанні завдань у теперішній час це ще додаються і БПЛА зі скидом, і FPV-дрони, які можуть просто знищувати розвідників після якихось розвідувальних заходів, які відбуваються, якщо цю розвідувальну групу виявили.
– Що для вас є найголовнішим при підготовці до операції, окрім того, що ви вже назвали, якісь технічні особливості?
– Неважливого моменту в підготовці і при виконанні самої розвідувальної операції, або будь-якої операції, немає нічого. Тобто, підбір особового складу, морально-психологічний стан, взаємодія з підрозділами артилерії, взаємодія з підрозділами переднього краю, які безпосередньо виконують там завдання, взаємодія з підрозділами технічних засобів розвідки, це або радіоелектронна розвідка, яка прослуховує передній край противника, або радіолокаційні станції, які відслідковують пересування ворога вглибині тилу, там 15-20 км. Якщо нас ворог виявляє, кожен розвідник розумів, що він робить, яким чином він пересувається. Якщо в групі хтось гине, всі розуміли, які дії відбуваються. Тобто, якщо гине один або поранений, ми рухаємося далі й виконуємо завдання. Якщо загиблих уже 2 або поранених 2, ми відходимо, тому що недостатньо особового складу для виконання. Якщо гине хтось 1, це насправді простіше, коли загиблий, його, наприклад, можна лишити, відтягти, виконати завдання повністю. А коли поранений, це вже треба 2 людини, які його евакуюють, тобто це вже додаткові витрати. Це дуже сухо звучить, але це насправді так. І, коли стоїть завдання перед розвідувальною групою, його треба виконувати, тому що, наприклад, якщо ми не робимо цей наліт, ми не відволікаємо ворога, то додаткові боєприпаси полетять на основний напрямок зусиль наших підрозділів, які будуть проводити штурмові дії. Повністю до дрібниць усе розбирається: озброєння, екіпіровка. Ми приїжджаємо на полігон уночі стріляти і спочатку все проводиться: просто розвідники стрибають, щоб зрозуміти, які елементи брязкають, які елементи шумлять, як закріплений ПВС на касці, чи він зручний. Тобто, я даю час, щоб усе це модернізувати, покращити для стрільби. Потім ми проводимо стрільбу вночі в двійках, у трійках, у четвірках, тобто коли вже робимо сам наліт. Як ми кидаємо гранати, розташування підсумків на екіпіровці, тобто все дуже важливо. Тому що, наприклад, коли у тебе будуть секунди, ви виявили ворога, ворог починає відстрілюватися, у вас зав’язується бій і ти вже маєш інтуїтивно просто діставати ту гранату, маєш розуміти що, де, як відбувається.
– А щодо морально-психологічного аспекту, про який ви також згадували. По яких критеріях він оцінюється і чи були на вашому досвіді випадки, коли ви, наприклад, не були готові до певної операції за цих причин?
– Це при спілкуванні, тобто з розумінням свого особового складу. Просто мій особовий склад, коли мене переатестували, я прийняв командування з роду військ спеціального призначення, я був за сержанта, виріс до офіцера, вже став майором і зі своїми сержантами, зі своїм особовим складом я також проходив службу, й у нас була цілковита довіра. А ще були дуже складні моменти на початку повномасштабного вторгнення, у нас пункт постійної дислокації знаходиться в Гостомелі, і багато сімей жили якраз там – Ірпінь, Буча, Гостомель, тобто під Києвом у цих населених пунктах. Вони були під окупацією і це був дуже великий тиск на мій особовий склад, тому що він розумів, що у нього, наприклад, дружина з дитиною зараз в окупації. Але ці розвідники розуміли, що вони зараз на цьому місці і їм треба нищити ворога, тому що, наприклад,у Рубіжному, Сєверодонецьку, Лисичанську так само є чиїсь дружини, є чиїсь діти, яких треба захищати. І ми розуміли.
Знаєте, така була ситуація на початку повномасштабного вторгнення, я ще зібрав свій особовий склад і кажу: нам протриматися хоча б вісім годин, тобто, ми вісім годин дамо країні часу мобілізуватися. За вісім годин люди підуть у військкомати, за вісім годин військові частини стануть до бойової готовності і будуть висуватися в район виконання завдань, тобто, ми можемо всі загинути, але ці вісім годин ми маємо протриматися будь-якою ціною, хоч ми тут усі поляжемо на цьому опорному пункті, але ми маємо стримувати тут ворога, щоб дати країні мобілізуватися.
Й у мене таке відчуття було, що всі командири, всі військовослужбовці – прикордонники, десантно-штурмові війська, військово-повітряні сили, військово-морські сили, Національна гвардія, Національна поліція, вони просто такою невидимою ниточкою, і всі громадяни України консолідувалися і розуміли, що ці вісім годин ми маємо встояти. Не знаю, це моя суб’єктивна думка, але ці вісім годин були надважливими для нашої країни. І коли без ніякої команди, без ніякої комунікації між Чернігівщиною, Сумщиною, Харківщиною, Луганщиною, Донеччиною, Херсонщиною, Запоріжжям, не було зв’язку між командирами, сержантами, командирами взводів, командирами відділень, командирами бригад не було прямого зв’язку, але було, знаєте, таке духовне єднання, розуміння, що це треба зробити. І в той момент я не побачив жодного сумніву у свого особового складу, всі одразу: все командире, плюс, будемо працювати. І в цей момент я зрозумів, що мій особовий склад, він з таким міцним моральним станом, з розумінням, що їхні діти і дружини знаходяться там, ведуться бої. І потім, і по теперішній час ці люди втрачали своїх побратимів, і я бачив багато сліз на очах під час поховання наших побратимів у різних кінцях нашої держави, але кожен раз вони вставали, йшли і виконували завдання.
І ось нещодавно, я постійно наводжу цей приклад, був побратим у нас Володимир Іващенко, у ньому десь три тижні тому народилася дитина, а Володимир загинув два місяці тому, тобто дитина народилася після його загибелі. І кожен військовослужбовець розуміє, для чого він це робить, тобто розуміння – для чого і куди ми рухаємося, ми робимо це заради дитини Володимира, ми робимо це заради кожної дитини в нашій державі. Я втомився підійматися на п’ятий поверх, я хочу на ліфті їздити, а від війни у мене немає такого розуміння, як можна втомитися від усього цього, з розумінням – для чого ти все робиш. Не має бути ніякої психологічної втоми, має бути розуміння, що ми боремося за своє існування, треба просто це відпрацьовувати, не соромитися, звертатися до психолога, звертатися до своїх командирів, про це розмовляти, про це наголошувати, про це казати, ставати до зброї і боротися далі.
– Власне щодо психологічного аспекту, про який ви тільки що зазначили, ви використовуєте, я так розумію, це у своєму підрозділі?
– Цивільного досвіду в мене, на превеликий жаль, мало, тому що я доєднався до війська у 20-річному віці, мені зараз 30 років – і десять років я проходжу службу в Силах оборони України. Можливо якраз цей досвід, що я був солдатом, я розумів ставлення командирів до мене, як би я хотів, щоб до мене командири ставилися, – і я бачу, як треба ставитися до свого особового складу. Потім я був сержантом, тобто, я пройшов усю цю службу з розумінням, можливо, знаєте, «підноготної» психологічного стану кожного військовослужбовця, коли там повна зрада, командири погані, не дають хліба і боєприпасів, не дають по ворогу стріляти. Тобто, я розумію себе, який я був у той час, чому я такі висновки робив, і розумію як на це можна впливати. На початку війни в 2014 році у нас був блокпост на околиці населеного пункту Попасна, потім уже була окупована ця територія, і на 6-ту ранку в будні дні багато цивільних мешканців перетинали якраз таки лінію бойового зіткнення, вони виїжджали на оформлення пенсій, на оформлення документів. І просто мене залучали з 6-ї до 10-ї години на спілкування з цивільними людьми, тобто підходив мій напарник, перевіряв документи, я спілкувався і дивився, і дивлячись на машину, дивлячись на людину, дивлячись на її речі, можна було сказати, чим вона займається. І аналізуючи якісь незручні положення тіла людини, можна було дивитися, чи бреше вона, чи не бреше. Також цей досвід спілкування з людьми, які перетинають ці блокпости, це небезпечна ситуація для життя та здоров’я мого та цих цивільних мешканців, тому що були неодноразові артилерійські обстріли, ворог завдавав під час проведення огляду, доводилося спускати людей в укриття і в таких ситуаціях це також досвід. Також додатковий досвід допиту полонених, які я проводив, починаючи з війни 2014 року і по теперішній час, це також додатковий досвід.
– А ви взагалі вимикаєте в звичайному житті оці здібності зчитувати людину чи коли ви ходите на прогулянку – дивитесь, оцінюєте так людей?
– Людей не оцінюю, але оцінюю тактичну обстановку навколо себе, наприклад, коли я заходжу в якийсь кінотеатр, магазин, до речі, були такі ситуації, що приїхав я в Чернігів колись, зустрівся з друзями, до нас підходить чоловік і каже: не хочете купити машину, у мене Форд транзит? Я кажу: той, який з такими-то номерами та спущеним заднім лівим колесом і розбитим заднім склом? Він: так, а звідки знаєте? Я просто проходив і я пам’ятаю всі автомобілі, які стояли там, я не знаю, чому це було саме в той момент. І коли я заходжу в якесь приміщення, я потім вийду і скажу, скільки там було людей, я не скажу стать, колір очей, але важливі такі показники, скільки виходів, скільки поверхів, скільки машин стояло, як мені краще виїхати, як мені краще заїхати, скільки шлагбаумів – це мозок оцінює. Але чим займаються люди, я цього не відслідковую, коли треба, то треба більша концентрація. Я ось коли йду на якесь завдання, там є 20 хвилин часу відпочити, я просто сідаю, дрімаю і прокручую в голові ситуацію: наприклад, ми виходимо на штурм будівлі, наприклад, цієї кімнати, я собі прокручую, скільки тут може бути людей; якщо я отримаю поранення в праву ногу, на який бік мені падати; якщо у мене закінчаться набої, якщо ворога буде більше – що мені робити. Тобто, коли я це бачу від першої особи, я це бачу зверху, я це бачу з боку ворога – як він може мене бачити, яке озброєння – і за ці 20 хвилин цих ситуацій можна змоделювати безліч. Я просто уявляю запах, коли я падаю, уявляю, як я падаю, якщо там скло, воно мені поріже руки, що воно може пошкодити з екіпірування, якщо брущатка, якщо вночі, якщо падає дощ, яка буде видимість, у мене запотіє глазок ППСа, буде намокати коліматор, я буду стріляти, вода буде летіти мені в обличчя; якщо у мене ПРЗП – чи краще мені без ПРЗП. Проходить 20 хвилин, у мене є вже певні відповіді на будь-які виклики, які можуть стояти проти мене, тобто, моделювання всієї цієї обстановки аж до того, коли артилерія стріляє. Іноді, якщо я довго їду, але є натхнення, я можу уявляти, як артилеристи заряджають той боєприпас, і цей боєприпас летить в уповільненій зйомці й потім вибухає десь біля мене, тобто – повністю кінематографічна картина поля бою. І це ти моделюєш, і потім, коли відбувається якась ситуація, у тебе набагато менше часу, ти просто стріляєш, ти просто падаєш, ти встаєш, тому що ти все це змоделював і ти вже виконуєш механічну таку роботу.
– Тобто, розвідник – це не просто професія, це, я так розумію, певний спосіб життя?
– Так, це певний спосіб життя, виконання якихось певних завдань. Тому що розвідники, які пішли, наприклад, з мого підрозділу, вони опанували хтось командирські посади в будь-яких підрозділах і вони просто першокласні фахівці у виконанні своїх посадових обов’язків як командирів. Багато з них стали командирами взводів, командирами рот і вони перевчилися, тому що вони легко опановують будь-яку для себе спеціальність, вони готові зростати, навчатися і виконувати завдання. Ти розумієш як ведеться взагалі вся війна.
– Що для вас, як командира є найбільшою нагородою?
– Вцілілий і живий особовий склад, і якщо розгорнуто, то при виконанні завдань іноді командири батальйону тактичних груп, командири бригад ставлять завдання, коли ти розумієш: ти можеш висунутися і це може вартувати якоїсь ціни поранення або загибелі якогось розвідника. Але ці завдання, вони можуть бути важливі не не тактичному рівні, а вже на оперативному рівні, і розуміння, що це завдання може вберегти життя якихось військовослужбовців або цивільних мешканців, або в подальшому впливати в покращенні оборони, або в розвитку наступальної операції. І для командира важливо багато аспектів насправді: і розуміння того, що це завдання буде виконано і те, що твій особовий склад повернеться, і підготовка цього особового складу, морально-психологічний стан цього особового складу, компетентні командири розвідувальних груп, яких я призначаю, і впевненість у них. Просто вся ця сукупність, вона у мене працювала, працює, бо я впевнений у своїх підлеглих, я впевнений у своїх командирах розвідувальних груп, в тім, що вони розуміють важливість того чи іншого завдання, вони розуміють, що це може сприяти збереженню життя, сприяти обстановки на лінії бойового зіткнення, де вони виконують, в інтересах чиїх вони працюють, може покращитися все це – і люди це виконують.
Знаєте, я скажу, найголовніше для мене і найцінніше – це обличчя, усмішки мого особового складу, коли вони повертаються після виконання завдання без втрат. І ти просто дивишся на ці захоплені очі, я скажу, що вікова категорія – це від 19 і до 50 років розвідники, які виконують завдання, і коли вони повертаються, незважаючи на таку іноді шалену різницю у віці, на пів життя, на ціле життя розвідників, і вони просто сідають, закурюють, заварюють собі каву, чай – і починають ділитися цими емоціями, розповідати якісь смішні, дотепні ситуації, які там з ними виникли, діляться хто більше знищив ворога, хто зібрав інформацію, хто що виконав. І це якесь єднання розвідувальної групи.
І друга сторона цієї медалі, коли розвідувальна група повертається і ми їдемо вже в пікапі після виконання завдання, ми втомлені, ми ще без сліз на очах, але ми втратили своїх побратимів. Потім я записую, повідомляю всіх своїх побратимів, своїх підлеглих через нашу групу-ком’юніті, що ми втратили військовослужбовців, наших побратимів. І здебільшого це були батьки, у яких є діти, у яких є дружини, я повідомляю їх і це інша сторона цієї війни. Знаєте, задоволені самі собою – і потім розпач за близькою людиною, з якою ти вчора ділився цими позитивними емоціями, а сьогодні ти розумієш, що через тиждень ми будемо цю людину ховати. І знаєте, це такий баланс, задоволення собою після виконання службового завдання і усвідомлення того, що кожен із нас може загинути, і розуміння, для чого ми все це робимо. Знаєте, це якийсь трикутник, три кита, на яких тримається підрозділ.
– Ви кажете про психологічний стан побратимів, своїх підлеглих, а власне щодо вашого стану, як ви пораєтеся з оцими почуттями, з цими двома гранями війни, про які ви зазначили? І на початку, коли ви розказували про одне з завдань, ви так сказали і саме відзначили, що звучить дуже сухо, коли помирає людина, це для завдання простіше, аніж коли вона поранена. Це звичка у лікарів через те, що ви щодня стикаєтеся з безпекою, чи що це?
– Це, знаєте як я кажу, це гаряче серце і холодний розум. Колись було одне планування завдань на Бахмутському напрямку і там були суміжні підрозділи, ми плануємо там, доводимо, кажу, ось у мене розвідувальна група, якщо у мене там хтось гине, то ми продовжуємо виконувати завдання, кажу, нам треба продумати евакуацію і я питаю одного з командирів, скільки ти готовий понести втрати? Він каже – ніскільки, ми не збираємося нести втрати. Ні, кажу, хлопці, це війна, це буде авіаналіт і це будуть удари реактивними системами залпового вогню. Ворога дуже велика кількість, на вогневі рубежі вийдуть танки, ворог буде йти у бойові зіткнення. Тоді під час цього штурму було сім авіаударів по штурмуючих підрозділах. Я кажу, я не хочу цього, але у нас будуть втрати, тому ми маємо спланувати евакуацію, ми маємо призначити людей і щоб я знав, що на евакуацію будуть люди, щоб я не виділяв зі складу розвідувальної групи. І кажу, загиблі можуть бути не тільки в складі моєї штурмово-розвідувальної групи чи ударно-розвідувальної групи, як її назвати, а йу вашому підрозділі, і ви маєте це усвідомити. І це має усвідомити особовий склад, щоб коли, якщо це станеться, то ви були готові далі виконувати ці завдання, тому що на даному етапі тих бойових зіткнень це було дуже важливе завдання. І ми його тоді виконали, моя розвідувальна група. Мій заступник пішов командиром групи, він підірвався, втратив кінцівку, група евакуації з числа піхоти одразу висунулася, вона його евакуювала – й одразу там у розвідувальної групи не було запитань, всі знали, хто буде наступним командиром групи. І всі знали завдання, всі розуміли, хто які потім перебирає на себе обов’язки, і група рухалася далі.
Я розумів, що можуть бути загиблі, знаєте, це не цинізм, це сухе планування, розуміння завдання і прорахування всіх ситуацій, які можуть виникнути, тому що без цього не можна, війна, люди гинуть і, на превеликий жаль, вони будуть гинути на лінії бойового зіткнення. І зараз, поки ми з вами розмовляємо, ми платимо дуже велику ціну за, як кажуть, підконтрольні території в РФ, це на Курщині, там є загиблі, там є втрати техніки і в особовому складі. Треба розуміти, що ці втрати будуть і що ми готові ці втрати нести за якісь свої вчинки, за якісь свої завдання, за окупацію територій, тому що так не буває. І коли ми будемо це обговорювати, ми будемо з цим розумінням.
І, наприклад, під час цього завдання, знаєте, сказати, що я з цим не рахуюся, я дуже ціню свій особовий склад, можливо ви не знайдете такої людини, яка більше за мене цінить людське життя, це дуже велика цінність, тим паче, коли це українець. Коли це громадянин нашої держави, це військовослужбовець, це військовослужбовиці, цивільні, це діти, люди будь-якої професії – це цінніше, що є взагалі в нашому світі. Як я кажу, єдина куля, випущена з автомата нашого ворога, може зробити найбільшу трагедію в світі, вона може вибити чийогось родича, може вбити чиюсь доньку, вона може вбити чийогось брата – і це найбільша трагедія в світі, яка може статися на нашій планеті. І це тільки єдина куля. Ми не кажемо вже про артилерійські боєприпаси, про «Кинджали», які б’ють по Києву, які нищать нашу культуру і нищать наших громадян.
– А зазвичай розвідники приховують свої обличчя, свою особистість, а ви людина медійна, чому ви не боїтеся чи це пов’язано з тим, що ви вже не берете участь у діючих операціях?
– Дивіться, я скажу так, що я давав інтерв’ю з 2014 року і я ж не таємний агент, я не виїжджаю в Російську Федерацію, я не планую цим займатися, вбивати когось за кордоном, бо моє обличчя впізнають. Я виконую завдання загальновійськового характеру і на своїй території я нікого не боюсь, я не боюсь при виконанні службових бойових завдань, що мене ворог упізнає, він і так впізнає, наш прапор на плечі, захоче мене знищити, не дивлячись – чи медійний я, чи не медійний. І ракети, які летять у Київ та інші міста, вони не обирають – розвідник ти чи ти працівник ДТЕК, чи ти працівник «Укрзалізниці», чи якого ти віку, чи якої ти статі. І просто на своїй землі я розумію, що ворог прийшов до нас із нахабною агресією, і просто я ніколи не боюсь, якщо хтось хоче задати мені якісь питання з приводу інтерв’ю, з приводу моєї позиції, якщо ворог хоче зі мною посперечатися у стрілецькому бою на пістолетах десь у Києві, давайте.
– Українська армія зразка 2014 і 2024 року, що можете сказати, яка відбулася трансформація, що б ви відзначили і завдяки кому, чому?
– Знаєте, може зробимо так, 2010, 2014, 2022 і 2024 роки. Я родом із військового містечка, з Десни, як я вже казав, і я бачив систематичне руйнування нашої армії, це як агентурна мережа, так і політичне керівництво, як правління Януковича. Наприклад, з «Десни», дивізії, хотіли залишити бригаду. Тобто, всіх хотіли звільнити, техніку розпродати, тому що Україні армії не треба, тому що поряд із нами живуть «дружні народи»: Російська Федерація, Білорусь. У нас є міжнародні домовленості про те, що нас будуть підтримувати Сполучені Штати, Велика Британія, Російська Федерація, нам забезпечать територіальну цілісність і суверенітет. І ми наївно в це все вірили і давали змогу Російській Федерації руйнувати. Я не повертаюсь ще на 50, 100 років назад на Радянський Союз, на нищення української ідентичності.
10-й рік систематична руйнація нашого війська. 2014 рік – виклик. Знаєте, якби вони були трохи розумнішими, я думаю, у них би багато чого вдалося – військових операцій і інформаційно-психологічних операцій. Через те, що оце єднання у нас якесь у критичних ситуаціях, коли є у нас якийсь виклик, ми єднаємося і ми відповідаємо на цей виклик. І у 2014-му, коли армія систематично руйнувалася, нас надихнув прилив добровольців. Заробітна плата у мене була в 2014-му році 960 гривень. Я, коли туди їхав, думав що там десь і загину. Ведення активних бойових дій, фронти рухаються, Іловайськ, ще які там обставини, ще якісь котли. І це розуміння було, що треба боротися, треба боротися. Потім Україна почала формувати своє військо вже зовсім по-іншому. Багатьом українцям стало зрозуміло, що Російська Федерація – агресор, що війна точиться, що ворог підступний, що ІПСО працює на території України. Багато хто почав відкривати мілітарні ком’юніті, це стало популяризуватися. Наші військовослужбовці почали залучатися на міжнародні навчання за кордоном, на міжнародні навчання, котрі проводили на території України. З’явився у нас і міжнародний досвід, ми почали усвідомлювати свій досвід. І потім – повномасштабне вторгнення. Міжнародне суспільство, я гадаю, не думало, що ми протримаємося до 2024 року. Всі були впевнені, що Російська Федерація – це потужна армія, і вона може знищити все, як вони заявляють, Вашингтон перетворити на радіоактивний попіл. Вони розуміють, що ми можемо стримувати ворога, що ми боремося. І це було ще одне єднання з 2014 року. Ще одна хвиля така більш потужна, тому що виклик був потужніший. Але у нас уже був досвід антитерористичної операції, операції об’єднаних сил і міжнародних навчань. Потім нам партнери почали давати озброєння, давати боєприпаси. Почали постачати стрілецьке озброєння, системи залпового вогню, артилерійські системи, технічні засоби розвідки. І всередині нашої країни почалося перетворення. Військово-промисловий комплекс почав відроджуватися, тому що дуже великі потреби на військо. Тобто, це система, яка почала працювати. І сучасна українська армія з армії 2010 року, яка руйнувалася, армії 2014 року, у якої не було досвіду, ми почали здобувати досвід міжнародний. Потім ми наситилися боєприпасами, наситилися особовим складом і зараз ми спроможні контролювати населені пункти Російської Федерації, безпосередньо Російської Федерації. Вже саме їхніх територій, а не тимчасово окупованих, і стримувати ворога в переважаючій кількості артилерійських систем, боєприпасів і особового складу. Тому висновки треба робити кожному самому з цього відтинку часу.
– Ви проговорили про таку трансформацію української армії, а от щодо ворога. Який він зараз? Чи змінився відносно і до рівня підготовки, і амуніції, і зброї та і зрештою мотивації?
– Ворог безпосередньо змінився. Він так само набирає досвіду. Він відновлює і розширює свій ВПК, починає якісь партнерські відносини з Китаєм, з Іраном. Він закуповує озброєння. Йому надає Північна Корея боєприпаси, крилаті ракети, які вони використовують. У нас ворог дуже підступний, як і казав – він переважає нас кількістю, переважає кількістю боєприпасів, артилерійських систем, військового озброєння і техніки. І він із певним досвідом, але знаєте – це також відповідь на минуле питання, що дуже важливо – це правда. Правду казати на всіх рівнях. Тобто, я постійно кажу правду своєму особовому складу, яке завдання буде дуже складне, я нікого не обманюю. В Російській Федерації брехня – це, можливо, якась норма їхньої ідентичності. І за рахунок цієї брехні те, що брешуть від командира відділення закінчуючи президентом Російської Федерації, – якусь певну обстановку вони не розуміють і тому в них нічого не виходить. Тому, що, як у них поговірка: людина людині вовк. І вони – оця зграя, яка б’ється між собою. Вони відмивають шалену купу грошей. Але вони це компенсують великою кількістю оперативно-тактичної авіації і великою кількістю мобілізаційного ресурсу. А ми маємо тут переважати інтелектом і військовою хитрістю, і вмілим використанням тих чи інших зразків озброєння.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що для того, аби перемогти у цій війні, потрібно знижувати мобілізаційний вік. До якого саме віку, на вашу думку, і чи не викличе цей непопулярний крок негатив у суспільстві?
– Я там сказав у цьому інтерв’ю, що це моя суб’єктивна думка, і вік – до 22 років. Тому що якраз громадянин України може закінчити вищий навчальний заклад, він уже плюс-мінус усвідомлений як особистість. Я кажу, що зараз, коли працюють дрони, дрони зі скидом, до позицій треба багато йти, тобто 5, 3, 7 км – і це дуже фізично тяжко. І на мою думку, війна – це справа молодих. Тобто я розумію, що зараз я в 30 років у розквіті сил можу ходити виконувати завдання, у мене достатньо здоров’я, достатньо сил виконувати ці завдання. І я не хочу нівелювати заслуги людей, яким 50-55 років. Вони так само: коли людина собою займається, вона постійно удосконалює свої фізичні параметри і вона також може виконувати завдання. Але є певний брак особового складу в певних підрозділах. Мені, як командиру, і будь-якому командиру – відправляти 22-річного, 55-річного військовослужбовця, який прийшов до мене на службу не підготовленим, це не в моїх інтересах. Це не в інтересах моїх, моїх командирів взводів, командирів відділень і саме цього військовослужбовця і мого командира бригади. Тому що, якщо ми не підготуємо особовий склад, він піде і загине. І тоді мені командири батальйону скажуть: ти втратив особовий склад, ти некомпетентний на своїй посаді. Й у нашій бригаді в силах оборони України всі військовослужбовці проходять підготовку. Чесно кажучи я, коли перший раз виїхав десь після 8 місяців повномасштабного вторгнення в Дніпро, думав, що мобілізують всіх з 18 років. Мені кажуть: та з 27-ми. Я кажу: так а чого? У нас не війна чи що? І розуміння, просто це моя суб’єктивна думка, багато хто мене захейтить, що все, це злив, нам треба всіх мобілізувати, людей не вистачає в країні, ганьба. Ні, в країні не ганьба. Давайте чесно: ми візьмемо 22-річного хлопця і відправимо його оператором БПЛА, і військовослужбовця, якому 55 років. Хто буде ефективніший на цій посаді? Звісно ж, хлопець 22-річний, тому що він уже з дитинства з телефоном, він розуміється на цих технологіях, він швидше усвідомлює всю цю інформацію.
– Тобто ви бачите в цьому саме питання технологічності через молодий вік?
– У технологічному, фізичному, і поповнення особового складу через брак на певних посадах військовослужбовців. Це моя суб’єктивна думка. Як я казав, війна – це справа молодих людей від 22 років до 40.
– Ви ще зазначали про необхідність поповнення бойового складу і ми бачимо, що разом із тим у нас є ще ресурс не тільки молодих хлопців, а й більш дорослого віку, які підлягають призову, але за певних причин ще не вступили до лав ЗСУ. І тут я хочу ще порушити питання – як нам, на вашу думку, вашу суб’єктивну думку, бути з чоловіками призовного віку, які виїхали за кордон або перепливають Тису, забиваються в бусики, вантажівки, аби лише не потрапити на фронт?
– Кримінальна відповідальність. У нас ера рекрутингу – 3-я штурмова, «Азов», бригада гвардії наступу «Рубіж», бригада гвардії наступу «Хартія», 28-а, 58-а, 66-а. Я можу до скону перелічувати бригади. Зараз ще беруть таку тенденцію виїжджати за кордон рекрутингувати громадян України, які виїхали за кордон. І це правильно. Якщо людина виїхала за кордон законними умовами, то вона має на це право. Троє дітей, певні інвалідності, з певних причин, по бізнесу, з політичних якихось переконань, вимог, чи вони виїхали вирішувати якісь питання. Це нормально. Люди будуть виїжджати, виконувати завдання і повертатися. Слід проводити рекрутинг і заохочувати людей. Це, знаєте, така рекрутингова кампанія, в якій не має бути брехні взагалі, політична кампанія, в якій немає бути брехні, вона має бути повністю прозора, щоб людина розуміла, коли вона потрапляє у військо, – що її очікує.
Багато громадян бояться, що з ним буде там після отримання поранення, після того, як він отримає інвалідність, що держава кине, що ця людина нікому не буде потрібна. Багато хто не знає, що, наприклад, є Український ветеранський фонд, який дає ветеранам українсько-російської війни, учасникам бойових дій гранти на відкриття бізнесу, там сума велика, може бути три мільйони гривень. Тобто ти береш цей грант, ти відкриваєш свій бізнес і ти можеш забезпечити собі життя. Є юридично-психологічна підтримка, є багато тренінгів, є багато до кого можна звернутися, тобто про це треба розмовляти, людям казати.
У нас є Міністерство ветеранів, до якого також можуть ці люди звертатися. В багатьох бригадах є патронатні служби, які будуть займатися цими людьми. Треба робити рекрутингову систему таку, знаєте, інтерактивну, коли людина заходить на сайт, вона дізнається. Вона може прийти в рекрутинговий центр – взяти джевелін, макет джевеліна, спробувати себе в ролі протитанкіста. Потім вона може взяти симулятор FРV – спробувати себе в ролі оператора дрона. Потім вона може сісти за пост оператора перехоплення, почути, можна завантажити реальні перемовини Російської Федерації. Людина почує, людина постріляє – там поставили модуль БТР, модуль танка, люди приходять, вони цим цікавляться. І такий: та я ж танкіст усе життя був, а я ІТішником працював, ти керуючим, в Т-72 заскочив, поїхав Курщину звільняти або Покровськ стримувати. Або він сів. Він відчув себе оператором FРV-дрона. Або відчув себе протитанкістом, взяв джевелін, ось, все життя у нього для цього. І треба не брехати, казати людям: ти прийдеш, буде тяжко базову загальновійськову підготовку проходити. На тебе буде кричати сержант на цьому полігоні, тобі буде тиснути бронік, у тебе буде забиватися пісок під каску, терти будуть мозолі ті берці. Але потім, у кінці цього всього, ти будеш задоволений самим собою після повернення з виконання службового бойового завдання. І ти будеш розуміти, що ти дотичний до написання сучасної історії всього світу.
– Чи підтримуєте ви мобілізацію засуджених? І чи взяли б до себе у підрозділ в’язнів?
– Мені цікаво, чого не розпочали це ще раніше. Серйозно, це треба було розпочинати ще раніше. Багато, як казав Тарас Григорович Шевченко: учіться, читайте, чужому научайтесь, свого не цурайтесь. Російська Федерація почала це роботи ще до повномасштабного вторгнення, можливо вони там у свій підрозділ Вагнер ще когось із засуджених мобілізували. Потім повномасштабне вторгнення, це стало масштабною діяльністю. І це також відповідальність командира підрозділу. Якщо ти розумієш, що це не насильницькі злочини, це якісь певні злочини, ти розумієш, що людина може бути ефективна, ти з нею поспілкувався, ти несеш за неї відповідальність… Я, наприклад, також набирав би людей, виконував би завдання пліч-о-пліч з ними. Ще таке, я не пам’ятаю хто, чи Богдан Хмельницький сказав, можливо не він, хтось дуже давно з українських політичних діячів казав, що, якщо людина ефективна тобі зараз і на цьому місці, то не згадуй її минуле. Тобто також можна дивитися через призму часу. Людина могла зчинити якусь крадіжку, вкрасти автомобіль, і ми візьмем її, враховуючи її навички, наприклад, швидко їздити… Тобто вже буде показувати свої навички. Командир спілкується, це відповідальність командира, все на командира.
– Можливо розкрити щось із вашого досвіду зі спілкування з полоненими?
– З досвіду проведення допитів полонених вагнерівців: Російська Федерація використовувала дуже таку арт-тактику, вони їх відправляли як м’ясо. І коли ми брали вагнерівця, він нічого не знав, він навіть не знав, де він, як він, їх потрапляла велика кількість у полон. Ти його береш і просто з ним розмовляєш 5 хвилин – і розумієш, що він чесно тобі каже, він нічого не знає. Його привезли, вони ІЛами-76 прилетіли у Воронеж, з Воронежа КАМАЗами, потім гвинтокрилами прилетіли там на тимчасово окуповану територію. Потім їх знов у тентованих КАМАЗах привезли там, наприклад, це був Бахмутський напрямок, їх було багато, вони туди приїхали. На наступний день вони пішли на штурм, у них щось не вийшло, когось розстріляли, вони знов пішли на штурм… Він просто не володіє інформацією. І були полонені там, наприклад, командири рот, і знаєте, вони всі ділилися з нами інформацією, ніхто не приховував. Ми означували, що ось йому надавали медичну допомогу, води, сигарету – і ми спілкуємося. Ми сідали, і були командири рот, які показували розташування КСП-батальйонів, тобто вони розуміли, що брехати їм сенсу нема, всю інформацію можна перевірити. Хтось прямо якогось спротиву, що я там не буду нічого розказувати ніколи – такого не було. І вони всі, починаючи від офіцерів, закінчуючи рядовим стрільцем, всі постійно йшли на контакт і розповідали, що вони знають, і ділилися своєю інформацією.
– Військова кар’єра офіцера, які ваші амбіції? Кажуть, поганий той солдат, який не мріє стати генералом. А яка ваша мрія?
– Створення сучасного підрозділу, знаєте, такого розвідувально-ударного, який буде працювати системно, наприклад, у глибину 100 км, виявляти для себе цілі і знищувати. І бути командиром цього підрозділу, координувати всю цю дію, і зібрати всю свою стару команду кваліфікованих розвідників на подальше знищення ворога.
– Ваше звання Героя України. Як і чи змінило воно ваше життя і що означає для вас бути Героєм України?
– Ну, як я постійно відповідаю, звання Героя України – це в першу чергу, це відповідальність. Відповідальність перед Україною, перед особовим складом, перед громадянами. Тому що це таке, знаєте, можливо таке тяжке звання насправді, і я багатьом і в багатьох своїх інтерв’ю казав, що коли мені його вручали, то я спочатку відмовлявся, казав, що мені не треба. Мене викликали із взводно-опорного пункту в Сєверодонецьку, там була дуже важка обстановка, і просто, щоб добратися до КСП тактичного угрупування, ну, це просто був квест. Треба було швидко бігти, потім сідати у бронеавтомобіль, і в цей білий день тебе можуть знищити, постійні-постійні артилерійські обстріли, авіанальоти, дрони зі скидами – тобто ти постійно в небезпеці. Я приїхав, я відмовлявся, тому що матеріальні цінності неважливі, розуміючи те, що десь гинуть люди. Звання Герой України, воно безперечно змінило, тому що ви знаєте, які певні пільги від держави і певна відповідальність, і цьому званню треба постійно відповідати. Тобто це треба бути прикладом для особового складу, для багатьох громадян. Я, наприклад, кинув курити, і це таке – одна з дрібничок. Мене хтось може вислухати, певно, через це звання, тобто якісь певні посадові особи через повагу до звання Герой України мають мене вислухати, і вони мене слухають. І безперечно, такі нагороди, такі звання, звання Герой України з врученням ордена Золота Зірка, вони змінюють життя. В першу чергу, через те, що це відповідальність, і треба бути прикладом і відповідати цьому званню.
– Зараз я вам пропоную формат такого короткого бліц-опитування, я вам буду ставити низку запитань, ваше завдання – коротко відповідати.
– Як на допиті з полоненим.
– У мене такого досвіду не було, але вам видніше. Як би ви описали свободу трьома словами?
– Третій батальйон оперативного призначення. Це у нас просто так батальйон «Свобода» називається. Ви знаєте, такі складні бувають бліц-запитання, свободу трьома словами? Війна, смерть, життя.
– Який досвід у вашому житті був найцінніший?
– 2014-й рік, коли я прийняв рішення долучитися до Сил оборони України.
– Яким має бути ідеальний командир?
– Вмотивований, освічений. Він має бути професіоналом своєї справи, він має розумітися на своїй справі, він має бути чесним. У першу чергу він має бути чесним самим перед собою і чесним перед своїм особовим складом.
– Що мотивує вас кожного дня?
– Україна.
– Ваш найбільший страх?
– Мабуть, знаєте, один із таких страхів, це може такий політичний, можливо дуже банально, – що ми в нашій країні втратимо це єднання, єдність цих восьми годин на початку повномасштабного вторгнення.
– Що для вас означає слово побратим?
– Упевненість.
– А коли востаннє ви розслаблялися?
– Це початок повномасштабного вторгнення. Коли по нас стріляв танк, ми, 12 розвідників, хотіли штурмувати роту противника, я думав, що цей танк мене вб’є, я тоді розслабився секунд на 20. І я пам’ятаю свій стан: максимальне умиротворення, розслабленість і… згода з ситуацією.
– Я очікувала почути щось інше. Але… Добре. Наостанок, ваша найзаповітніша мрія в житті?
– Я вже казав: коли я беру телефон і про нього можу забути на тиждень. І коли я його візьму – там будуть повідомлення такого характеру, що мої побратими виїхали в Карпати, виїхали в Єгипет відпочивати, чи хтось повернувся з Карпат додому в Київ. І це не будуть повідомлення такого плану, в мене є декілька таких друзів-побратимів, наша переписка починається: ти ще живий? Коли буде відсутність цих повідомлень. Це буде значити те, що припинилася війна.
