Шаховий світ звик до талановитих вундеркіндів. Але і на цьому тлі успіх українки Анастасії Гнатишин на чемпіонаті Європи у Батумі став сенсацією. Не лише тому, що чемпіонці на той момент ще не виповнилось 16 років, а ЧЄ був з класичних шахів і “для дорослих”.
Людей вразив якісний прогрес Насті: турнір вона починала 76-ю у стартовому рейтинговому списку, а фінішувала – першою! Ще й додала до рейтингу неймовірні 214,4 пункта, за рахунок чого з 233-ї позиції увірвалась до елітної першої двадцятки світового жіночого рейтингу!
Звісно, захоплені позиції треба буде відстоювати, та й сама Настя розуміє, що попереду — багато важкої роботи. Та як не радіти цьому успіхові – тим більше, що для України, попри війну і усі складнощі, перемога Гнатишин – не перший за останній час шаховий тріумф. У жовтні минулого року золото командного чемпіонату Європи здобула чоловіча збірна України, а у квітні індивідуальний чемпіонат Європи сенсаційно виграв 17-річний харків’янин Роман Дегтярьов.
Успіх Анастасії для нас важливий ще й з точки зору світового медійного резонансу. На міжнародній арені спортивну Україну — непоступливу та харизматичну — зараз уособлюють переважно жінки. Легкоатлетки Ярослава Магучіх, Ірина Геращенко, Юлія Левченко, фехтувальниця Ольга Харлан, тенісистки Еліна Світоліна, Марта Костюк та Олександра Олійникова, інші наші топ-спортсменки не лише перемагають за Україну, а й говорять за Україну. Нагадують світові про російсько-українську війну; розповідають про ракетні та дронові атаки на українські міста; вимагають від російських спортсменів публічної позиції щодо цієї війни.
І хоча вихованка львівської ДЮСШ “Дебют” тільки розпочинає свій шлях у еліті світових шахів і мусить концентруватись на тренуваннях, свого часу Гнатишин теж буде що розповісти про виживання України під час війни. Тим більше що за світоглядом Настя — цілісна і патріотична людина. Принаймні таке враження склалося у журналіста “Цензор.НЕТ” від спілкування з новою чемпіонкою Європи.
А розпочали ми з найсвіжіших подій.
– Настю, як тебе зустріли у Львові? Бачив, що разом з тренером ви ходили до мерії. А натовпу на пероні, щоби зустріти поїзд з чемпіонкою, не було?
– (Сміється) Натовпу не було, але в мерії мене дуже тепло прийняли. Отримала подяку, з тренерами поговорили.
На зустрічі у мерії. Праворуч у блакитній вишиванці — тренер Володимир Грабінський
– А як тебе зустріли у рідній шаховій школі?
– Там зараз проходить шаховий табір. І багато дітей хотіли на мене подивитися, сфотографуватись…
– …доторкнутися до тебе…
– (Сміється) Ні, просто сфотографуватися і подивитися вживу. Їм було дуже цікаво. Я одразу згадала, що 10 років тому, коли я прийшла в цю школу, мені так само було 6 років. І от через 10 років я виграла чемпіонат Європи!
– Скажи, а чи не затремтіло у якийсь момент турніру серце від того, що так класно все йде? Чи навпаки – відчула азарт?
– Азарт у мене є завжди. І цього разу з четвертого туру з’явився азарт, бо я виграла у дуже сильної гравчині (естонки Narva Mai, – Є.К.). Потім у п’ятому і шостому турах – теж вдалось перемогти. А от після тяжкої поразки у сьомій партії вже не було того азарту. Треба було просто втриматися!
– Але ж не просто втрималася, а й опанувала себе – і продовжила перемагати! Недарма після твого успіху генеральний секретар європейського шахового союзу Теодорос Тцорбацоглу висловився з неабиякою повагою: “У Анастасії одна сестра та 6 братів, тобто разом у цій хоробрій сім’ї восьмеро дітей живуть у сучасних умовах, серед сирен повітряної тривоги. Це само по собі вражає, і у такі часи діти краще розуміють значення життя і необхідність докладати зусиль для того, щоби побудувати своє майбутнє”.
– Про склад сім’ї не зовсім так, насправді нас семеро – 5 братів і дві сестри. Серед них за віком я друга: один з братів старший за мене на 2 роки.
– Виправлення приймається! А оця фраза від пана Теодораса – мовляв, у таких обставинах, щодня чуючи сирени, діти краще розуміють значення життя — ти щось подібне відчуваєш? Стала якось інакше сприймати життя?
– Мабуть, так. Стала більше цінувати можливість, що можу займатися шахами – і так далі. З іншого боку, я живу у Львові, тут все-таки набагато краще ситуація, ніж на Сході України, у Києві. Маю більше змоги тренуватися.
– Наче Львів і далеко від лінії фронту — але ж і місту, і області ця війна багато заподіяла лиха. Чи були у ці роки моменти, коли тобі було реально страшно?
– В перші дні війни було страшно. А ще — коли десь 2 роки тому був приліт недалеко, десь за 2-3 кілометри від мене. І ще був нещодавно приліт по центру Львова, 100 метрів від мого шахового клубу! Я могла в той день бути на заняттях. Але не була.
Того дня, 23 березня, у Львові було гучно; кілька десятків людей було поранено. Серед іншого, ворог влучив в історичний центр міста, по монастирю Бернардинів – пам’ятці 16 століття. Фото: Андрій Садовий
– Але ж на заняттях були інші діти? І було дуже гучно?
– Так, гучно. Ще й під час того прильоту у Львові проводився Чемпіонат України, там, казали, так само дуже гучно було.
– А ти сама як реагуєш, коли чуєш вибух або повітряну тривогу? До укриттів ходиш?
– Якщо вибухи десь вночі, я сплю, до того ж досить міцно, так що цього не чую. Якщо ж вдень, то спокійно — звикла вже. Коли на тренуванні, ходимо до укриття. А так – то ні.
– А приятелі з-за кордону не пишуть: “Анастасіє, що ти там робиш, хапай ноут, одяг — і мерщій до нас!”? Були такі репліки?
– Ні, не було. Мене багато людей питали, яка ситуація в Україні, але щоб отак писали, то ні.
– І що ти зазвичай цим людям відповідаєш?
– Що страшно, що тяжко; щоб вони не закривали очі на те, що відбувається в Україні. Я пояснюю, що живу на Заході України, що у мене ситуація не є така жахлива, як в Одесі, в Києві, на Сході, в Харкові.
Вони, наскільки можуть, певно, розуміють. Але все одно повною мірою не зрозуміють того, що відчувають люди, які живуть в цих обставинах.
– А де у вас малі перебувають під час обстрілів?
– З нами, з усією сім’єю. Вони так само звикли, що якщо тривога, або кажуть, що щось летить, то вони ідуть в укриття.
– Шахи допомагають під час війни, тривог якось поринути в інший світ і не думати про загрозу? Занурилася у позицію — і забула про тривогу…
– Я думаю, у всіх спортсменів таке є, що вони входять у світ спорту і занурюються у нього. Пару годин на день тебе не цікавить, що відбувається в цьому світі (посміхається. — Є.К.).
– А ти уболіваєш за українських жінок в інших видах спорту? Скажімо, слідкувала за тим, як на тенісному “Ролан Гарросі” консолідовано говорили про війну та обстріли Еліна Світоліна, Марта Костюк, Олександра Олійникова? Це ж і світу не дає забути про цю війну, і їхніх фанів надихає. Які у тебе враження від їхніх виступів?
– Я загалом дуже спортивна людина, тому багато слідкую і вболіваю не тільки за дівчат в спорті, а і за хлопців. За нашими тенісистками на “Ролан Гарросі” — звичайно слідкувала. Вважаю, що вони дуже правильно роблять, що про це говорять. У будь-якому виді спорту дуже важливо нагадувати спортсменам і людям, які дивляться спорт, про те, що відбувається. Щоб вони не забували.
– Але ж у коментарях в соціальних мережах чи до публікацій у західних ЗМІ, поруч з підтримкою одних людей інші люди пишуть: “Українці, навіщо ви чіпляєтеся до російських спортсменок? Спорт має бути поза політикою!”.
– (Серйозно, з переконанням) Я не згодна. Все одно спортсмени представляють свої країни. Спорт не може бути поза політикою. Ти уособлюєш свою країну, виходиш зі своїм прапором.
На церемонії закриття Чемпіонату Європи в Батумі
Хочеш не хочеш — а спорт в політиці буде! І те, що росіяни говорять, що спорт поза політикою, – це неправильно. Вони все одно виходять зі своїм гімном, прапором і так далі.
– У шахах росіянки традиційно теж помітні. Навіть якщо їм нині доводиться грати під нейтральним прапором за інші країни. У тебе існує якийсь особливий настрій на партії з ними? Чи ти відчуваєш себе як югославський гросмейстер Свєтозар Глігорич, який свою книжку назвав “Граю проти фігур”? Мовляв, хто суперник — не важливо, граю проти фігур, не чіпайте мене…
– Здебільшого я не граю проти фігур. А коли виходжу грати з росіянками, мені здається, відчуваю трошки більше бажання перемогти і маю додаткову мотивацію.
– А як вони поводять себе у партіях проти тебе? Стримано чи у них теж є особливе бажання тебе переграти?
– Я б сказала, досить стримано. Вони не можуть нічого зробити, тому що і так грають під нейтральним прапором.
– А чи варто очікувати від українських шахістів і шахісток проукраїнських демаршів на зразок тих, що роблять наші тенісистки? Чи шахи за визначенням – тихий вид спорту, і тут за свою країну б’ються лише за шахівницею?
– Можна очікувати. І, думаю, це треба робити. Хоча можливостей це робити у шахах є менше, ніж в тенісі – тому що у нас після кожної партії немає такої пресконференції, як у них після кожного матчу. Але робити це, я вважаю, все-таки треба.
– А загалом – що може зробити для своєї країни, яка воює, молода дівчина, яка у своєму житті краще за все вміє грати в шахи? Ну, окрім того, що люди прочитають “Анастасія Гнатишин з України стала чемпіонкою Європи” – що ще ти можеш зробити для України?
– Можу зробити якийсь аукціон. Відкрити якийсь збір.
– Повернімося до переможного для тебе чемпіонату Європи – при тому, що, зважаючи на склад турніру, ти навряд чи планувала бути в медалях. До речі, яку задачу перед турніром ставили твої тренери?
– У мене два тренери – Володимир Олександрович Грабінський і Адріан Богданович Михальчишин. Адріан Богданович сказав, що вже час виходити на Кубок світу — тому треба старатися бути зібраною. То я собі ставила мету – попробувати поборотися за десятку. І до турніру була би дуже щаслива попасти в десятку!
– Як вважаєш, а чому твій прорив стався саме на цьому турнірі? Кількість роботи над шахами перейшла у якість?
– Дуже багато роботи — включно з психологічною – було пророблено з початку 2026 року. Може, вже накопичилося…
– А якщо конкретно – в чому треба було психологічно працювати над собою?
– Як себе правильно налаштувати — бо є у мене таке, що після поразки не можу дуже довго зібратися; воно у мене крутиться в голові – і так далі. А ще – як поводити себе у критичних позиціях, коли у тебе мало часу під час партій і при цьому дуже багато треба порахувати. У подібних ситуаціях потрібно, щоби в голові не було зайвих думок – тільки фокус і концентрація! От над таким дуже багато працювала.
– А чи буває у тебе таке, що маєш суттєву перевагу, і десь навіть у голові собі вже поставила одиничку — а виграти зрештою не вдається? Відомо ж, що у шахах часом найважче – виграти виграшну позицію…
– У мене таке часто буває. Останнім часом, правда, рідше, а от коли менше часу (рапід, бліц) — то дуже часто.
– Ти вже кілька років займаєшся у шаховій академії Гаррі Каспарова. Він тебе привітав із золотом Чемпіонату Європи?
– Так.
– Що сказав?
– Що я молодець, і він дуже чекає наступних наших шахових зборів. І що треба працювати, бо далі ще багато цілей.
Photos from Kasparov Chess Foundation Session in Croatia by Lennart Ootes
– Не прошу тебе розкривати таємниці — менше з тим: що Гаррі Кімович радив тобі на зборах (так само, як свого часу радив маленькому Гаріку його ментор, чемпіон світу Михайло Ботвинник)?
– Він радив покращувати розрахунок варіантів. Розрахунок у шахах дуже важливий. Є такі люди, що кажуть: треба ходити інтуїтивно, потім в партії розберешся. Але в школі Каспарова вимагають чітко: ти маєш порахувати – і після того робити хід! Саме в Академії я зрозуміла, що розрахунок у мене трохи програє. Тому що я звикла: зіграю інтуїтивно — а вже потім зрозумію, як робити… Але там, в Академії, від мене вимагають дуже багато.
– У склад збірної України на осінню Олімпіаду мрієш потрапити?
– Так. Я вже потрапила до команди. Дуже чекаю, коли вже будемо виступати.
– До речі, а росіянки там гратимуть?
– Я не в курсі. Сподіваюсь, що ні.
– Чому так?
– Я не вважаю, що вони повинні там грати.
– Скажи, а хоча б хтось з Росії чи з Білорусі написав тобі, вибачився за агресію з боку Росії?
– Ні. Жодного разу за 4 з половиною роки.
– У тебе перед очима — приклад українського гросмейстера Ігоря Коваленка, який кілька років воював, а потім повернувся – і круто виступив на командному чемпіонаті Європи у тому ж Батумі.
Читала його інтерв’ю?
– Читала. Найбільше мене, напевно, вразило, що він не може спати на ліжку.
– …так, і у готельній кімнаті постелив собі біля ліжка, бо після фронту йому було незвично на м’якому.
Ігор залишається в Україні, але більшість наших гравців живуть, грають і тренуються за кордоном. Чи нема бажання переїхати туди самій?
– Ні. Я дуже люблю Львів, у мене тут сім’я, тренери, все життя у мене у Львові. Я люблю подорожувати, але все одно дома — найкраще.
– Мама їздить з тобою на турніри?
– Ми чергуємося, деколи я їжджу з дідусем, інколи з татом, але в більшості випадків – з мамою.
– У менших братів немає заздрості, що мамину увагу перехоплює старша сестра?
– Вони вже звикли (посміхається. — Є.К.).
– Що ви з мамою привезли їм з Батумі?
– Дуже багато чурчхели. А старшому брату – приправи, бо він дуже любить готувати.
– Настю, а шанувальники шахів в Україні можуть бути впевнені в тому, що після такого успіху тобі не загрожує зіркова хвороба? Бо ти тепер маєш зберігати свій високий рейтинг — а це може бути ще важче, аніж його здобути.
– Зіркова хвороба? Ні, не загрожує. Що стосується рейтингу, то я знаю, що його буде важко захищати. І загалом після цієї перемоги рік буде дуже тяжкий. Тому що буде дуже багато очікувань у людей. І рейтинг зараз дуже високий. Я розумію, що мені доведеться працювати в 5 разів більше, щоб втриматися на цьому місці.
– Ну, тоді за твою психологію можна бути спокійним. А з точки зору фізичної підготовки цей шлях тобі буде під силу? Бо це лише необізнані у професійних шахах люди вважають, що шахісти – це ботаніки, і “фізика” їм особливо не потрібна . А потім дивуються, коли чують, скільки кілограмів втрачають учасники матчів за світову корону.
Як ти підходиш до свого фізичного стану? Займаєшся спортом?
– Так, я люблю спорт. Наразі займаюсь флай-йогою і багато ходжу пішки по Львову. Рухова активність у шахах загалом дуже важлива, аби мати витривалість. Багато хто бігає. Я бігати не люблю, тому у мене ходьба. І шахами займаюсь мінімум 4 години на день, буває, що і по 5-6 годин. Головне – не кількість, а активність.
– Міська влада тобі ніяких додаткових стипендій не надала?
– У мене є подяка міського голови, і ще буде премія.
– Що купиш на премію? Чи віддаси гроші мамі?
– Ні, батьки дозволяють мені розпоряджатися моїми грошима. Знаєте, дуже хочеться зробити відпустку і відвідати Париж. То я планую витратити ці гроші на подорожі.
– Непогано! А де саме в Парижі хочеш побувати?
– Хочу погуляти по визначних місцях. Ще хочу потрапити в музей Діор. І, звичайно, піти у Діснейленд!
12 червня Анастасії Гнатишин виповнилось 16 років.
