Шихан Станіслав Близнюк — Почесний Президент Федерації кіокушин карате України — про підсумки 39-го чемпіонату Європи, розвиток українського кіокушину, проблеми суддівства та резерви для нових перемог.
Кореспондент: У назву статті винесено вашу фразу — «Ми приречені на перемогу». Чи можете якось її пояснити?
Станіслав Близнюк: Знаєте, суть цієї фрази полягає в тому, що вона фактично передбачає відсутність будь-яких шляхів для відступу чи виправдань щодо невиконання завдань стратегічного розвитку українського кіокушину в контексті світових та європейських тенденцій.
Зараз, після завершення 39-го чемпіонату Європи, я бачу, що ті зусилля, які були спрямовані на поглиблення та розширення кіокушину в Україні, дали свої результати. Безумовні передумови такого сприйняття пов’язані з керівництвом федерації та її президентом — Зауром Мамедовим.
Помітна консолідація, акцент на виконанні поставлених завдань, прагнення до вдосконалення всіх напрямів реалізації рішень національної федерації — ось ті рішучі та результативні кроки, які не лише запропонував, а й активно втілював президент.
Скажу без зайвого пафосу: його вміння згуртувати навколо федерації зацікавлених людей і мобілізувати їх на важку працю задля розвитку кіокушину в Україні справді викликає захоплення. Тому слово «приречені» в цьому контексті є максимально позитивним визначенням того, що сьогодні відбувається в українському кіокушині.
Кореспондент: Які ви бачите резерви, що могли б допомогти реалізувати задумане?
Станіслав Близнюк: Знаєте, Олександре, це нагадало мені реальні події з моєї спортивної молодості. Перед поїздкою на другий чемпіонат України до Севастополя, за тодішньою практикою, всю збірну області зібрали в обласному спорткомітеті. Перед нами виступив один із заступників керівника.
У своєму емоційному виступі, який тривав буквально півтори хвилини, він твердо поставив завдання: більше медалей, більше призових місць і так далі.
Принцип формування збірної тоді був таким: по два учасники, яких розводили по різних частинах турнірної сітки, щоб вони вибивали суперників до фіналу. Така ж система діяла і в інших областях України. Аналогічний принцип зберігався і на чемпіонатах СРСР.
І все було б нічого, якби за підсумками першого чемпіонату з карате донецькі спортсмени не здобули дев’ять перших місць і вісім других із десяти вагових категорій.
Тож, якщо подивитися на арифметику, навряд чи хтось тоді чи навіть зараз міг би похвалитися такою статистикою в подібних видах спорту.
До чого я це веду? До того, що формальний підхід існував і тоді.
А якщо серйозно, то я бачу головний резерв у напрямку, який ми ніяк не можемо ефективно зрушити з місця — це суддівство.
Давайте трохи абстрагуємося від принципів олімпізму та fair play, проголошених метрами світового спорту. Якщо ви до пізньої ночі п’єте каву з представником іншої країни, який наступного дня сідає судити на татамі, то, ймовірно, навіть за рівних умов він симпатизуватиме вашому спортсмену. Думаю, із цим ніхто не сперечатиметься.
І тим більше ніхто не сперечатиметься з аксіомою, що якщо в суддівській бригаді працюють троє представників однієї країни, то нескладно здогадатися, кого саме вони підтримуватимуть.
Тому не потрібно десь у кулуарах скаржитися на недооціненість. Усе це стає ще актуальнішим у суддівстві ката.
Якщо в спарингу результат часто очевидний — із двох спортсменів перемагає той, хто стоїть, а не лежить, — то в ката все набагато суб’єктивніше. Там безконтактність оцінюється через внутрішнє сприйняття, а дистанція між професійною оцінкою та демагогією чи популізмом може бути дуже великою.
Саме тому реальний шлях — це присутність українських суддів у цьому процесі. Після завершення змагань кулуарні стосунки вже нічого не вирішують.
Тому я дуже високо ціную колосальну роботу тренерів із підготовки учасників у розділі ката, особливо шихана Світлану Небесну. Але давайте спільно їм допоможемо.
Цю роботу вже розпочав Володимир Бабеуш, і вона безумовно має бути продовжена для того, щоб наші спортсмени яскраво заявили про себе, здобули визнання, авторитет і сильні позиції.
Важливим рішенням для активізації процесів у кіокушині є також збори. Але не поїздки кудись у ближнє чи далеке зарубіжжя, які часто є беззмістовними та фінансово затратними, а організація зборів на території України.
Навіть у складі чемпіонів Європи — збірної Польщі — щонайменше 20% спортсменів є вихідцями з України. Збірна Італії майже повністю укомплектована спортсменами українського походження.
Тож який сенс їхати незрозуміло куди, стояти в останніх рядах і робити вигляд, що за три тренування ви чогось навчитеся, якщо національна федерація організовує приїзд шихана Кацухіто Горая безпосередньо до регіонів України, а керівники деяких регіонів цю можливість просто ігнорують?
Ось це і є резерв.
Також хочеться відзначити роботу наших провідних у цій сфері блогерів — Роми Одеського та Євгена Дніпровського. Хлопці продемонстрували найвищий рівень розуміння професії людей, які доносять об’єктивну інформацію.
Якби хтось спостерігав за їхньою роботою збоку, то безумовно міг би припустити, що це представники приймаючої сторони. Але ні — це були наші висококласні фахівці, які не лише контролювали інформаційний простір чемпіонату, а й настільки професійно презентували свою роботу, що до них буквально вишикувалася черга для спілкування з такими недосяжними авторитетами, як шихан Кацухіто Горай (Японія).
А це вже є підтвердженням їхнього високого рівня, що не потребує жодних додаткових пояснень.
Кореспондент: Які зустрічі відбулися під час проведення чемпіонату Європи?
Станіслав Близнюк: Безумовно, зустрічей було багато, і я робив усе можливе, щоб наші колеги з інших країн знайомилися з українськими тренерами. Це дуже важливий момент, коли взаємні контакти створюють хороший ґрунт для спілкування та подальших дій щодо розвитку кіокушину.
Мені було дуже приємно ближче познайомитися з командою Миколаївської області під керівництвом Юрія Галімона. Прекрасна атмосфера, розуміння процесів, згуртованість, чудові взаємини, спрямовані на підтримку спортсменів — усе це безумовно дасть прекрасні результати на рівні окремого підрозділу.
Судіть самі: із 13 учасників восьмеро повернулися з кубками. Це значно вище середнього показника української збірної.
Окремо хотів би відзначити взаємодію в цьому спортивному процесі з представниками ЗСУ. Зрозуміло, я не можу називати ані імена, ані позивні цих людей, але той інтерес, який вони проявили до чемпіонату Європи, справді захоплює.
Це висококласні професіонали, які своїми думками дали можливість по-іншому подивитися на багато речей. Сподіваюся, що і ми змогли розповісти їм щось цікаве, і вони залишилися задоволені результатами виступу збірної України.
Із зрозумілих причин офіційних зустрічей не було, але обговорення перипетій чемпіонату Європи займало практично весь вільний час.
Участь спортсменів із різних областей України показала, що можливості кіокушину зараз і в технічному, і в тактичному напрямках розвиваються правильним шляхом.
Тому я впевнений — попереду на нас чекають ще яскравіші перемоги.
